Актуальненько :)

Джерело:Vakhtang Kipiani

У Москві проходить акція пам'яті Анни Політковської

Джерело: «Телекритика»

У центі Москви, в Новопушкінському сквері, проходить акція пам`яті журналістки Анни Політковської. Про це повдомляє «Эхо Москвы».

Оглядач «Новой газеты» Анна Політковська була вбита 7 жовтня 2006 року в під'їзді свого будинку на Лісовій вулиці. В організації вбивства звинувачується колишній офіцер міліції Дмитро Павлюченков. Також обвинуваченими у справі проходять Лом-Алі Гайтукаєв, якого слідство вважає організатором злочину, й екс-співробітник МВС Сергій Хаджікурбанов і троє братів Махмудових. Один з них, Рустам, вважається безпосереднім виконавцем вбивства.

Фото - http://echo.msk.ru

Журналісти такі журналісти

Приз ім. Волтера Дюранті за брехню (The Duranty Award)

Джерело: Народні блоги

Американські громадяни матимуть нагоду щорічно визначати найогидніший зразок брехливої журналістики.

Дві консервативні американські медія групи PJMedia i The New Criterion вирішили заснувати щорічну анти-премію за брехливу журналістику. Премія носитиме ім'я Волтера Дюранті, якого засновники "премії" вважають зразком безчесної журналістики за його відбілювання політики Сталіна, і особливо за його брехню щодо Голодомору.

Засновники анти-премії (Пітер Кольєр, Роджер Кімбалл, Кліфф Мей, Рон Радош, Ґлен Рейнолдс, Клаудіа Росетт, Роджер Л. Саймон) вважають, що рівень заанґажованості та тенденційності провідних медія на зразок "Нью Йорк Таймс" abo NBC досяг критичного рівня, і що це негативно впливає на політичну і морально-психологічну атмосферу в американському суспільстві.

Відтак, американські громадяни матимуть нагоду щорічно визначати найогидніший зразок брехливої журналістики і номінувати його на премію Волтера Дюранті.

Джерело

http://pjmedia.com/rogerlsimon/2012/04/25/pulitzer-prize-meet-the-walter-duranty-prize/

Волтер Дюранті – журналіст, який взяв ексклюзивне інтерв'ю у Йосипа Сталіна, отримав престижну Пулітцерівську премію в журналістиці і наполегливо заперечував Голодомор у своїх роботах.

.Дюранті уникав терміну "колективізація" у своїх повідомленнях, натомість, він використовував евфемізм "соціалізація" та замовчував державний терор. Для нього, "суть боротьби була на селі, де відбувалась спроба соціалізувати, фактично за добу, сто мільйонів найупертіших та найнеосвіченніших в світі селян".

Цілковито протилежно своїм статтям 26 вересня 1933 року в приватній розмові з британським дипломатом Вільямом Стренджем Дюранті сказав: "цілком можливо, що десять мільйонів людей померло безпосередньо або опосередковано від нестачі їжі в Радянському Союзі протягом останнього року".

Амі Вітале: «Всі знімки потрібно робити з величезним співчуттям»

Автор: Марина Дорош Джерело: Медіаграмотність

Як залишитися професіоналом і людиною, знімаючи страждання дітей – розповідає американська фотограф Амі Вітале.

Соціальну фотовиставку «Війна краде дитинство» у київській Mironova Gallery присвячено дітям, які змушені жити в зонах воєнних конфліктів. На експозиції презентовано роботи всесвітньо відомих фоторепортерів – Амі Вітале, Берната Арманга, Єфрема Лукацького, Олександра Глядєлова та майстра «документального фотовимислу» – Роджера Балена.

Виставка є частиною всеукраїнського проекту міжнародного благодійного фонду «Воинское братство». Сьогодні, 29 лютого, – останній день роботи виставки в Києві. Далі експозицію буде представлено в інших великих містах України.

Амі Вітале. Індія, КашмірЗа словами організаторів, фотовиставка в першу чергу спрямована на дитячу та молодіжну аудиторію. «Завдяки цьому проекту ми хочемо донести поколінню, що підростає, зміст таких понять як добро, співчуття, милосердя і цінність життя як такого», – каже Олександр Котирло, голова правління фонду.

Однак зрозуміло, що експозиція цікава не лише молоді. Оскільки ця тема – дитинство і війна – завжди була і буде цікавою для фотодокументалістів, і завжди викликатиме емоції у глядача. Роботи різних фотографів, зроблені у різних «гарячих точках» планети, поєднує одне: контраст дитячої довіри та дорослої жорстокості. І щоб передати тяжкість побачених реалій, необов’язково знімати закривавлені тіла (на експозиції їх якраз немає).

Кожна фотографія – це штрих, який доповнює головну думку: діти змушені виживати у тому світі, який створили для них дорослі, й вибору в них, на жаль, немає. На фотографіях зафіксовано різні сторони далеко не дитячого світу. Це голодні діти, що плачуть, на руках у матерів. Це страждання через втрату рідних – наприклад, на фотографії Берната Арманга (репортера Associated Press) «Біля труни батька», зробленій у Секторі Газа. Або просто «побут», щоденне життя цивільного населення в зоні воєнних конфліктів, яке зафіксовано на фотографіях Олександра Глядєлова – із Сомалі та Інгушетії.

Викривлене розуміння нормального життя яскраво демонструють знімки Єфрема Лукацького, зроблені в Північному Афганістані: діти катаються на каруселі із артилерійських гільз, а маленький хлопчик грається справжньою зброєю. Для дітей із таких регіонів фотоапарат може бути більш незвичним, ніж стрілянина та бомби. Наприклад, на фотографії Амі Вітале «Біля стін рідного будинку» маленька ангольська дівчинка доброзичливо позує фотографу, а за її спиною – зруйнований будинок із простріляними стінами. Це наслідок жорстокої громадянської війни в Анголі, під час якої загинуло близько 2 мільйонів людей, приблизно шоста частина населення країни.


Біля стін рідного будинку. Ангола / Фото із сайту Амі Вітале

Робота фотографа в зоні воєнного конфлікту потребує максимуму професіоналізму та душевних затрат. Однак фотографування дітей – це ще складніше завдання, яке завжди призводить до етичних дилем і вимагає вміння поєднувати професіоналізм та людяність. Про особливості фотографування дітей MediaSapiens розповіла Амі Вітале.


 
Амі Вітале / PhotoPhilanthropy

Амі, чи стикалися ви з етичними проблемами під час фотографування дітей у зоні воєнних дій?

Виникає багато етичних роздумів, і не лише в зоні воєнного конфлікту, а практично завжди, коли фотографуєш дітей. По-перше, я маю бути переконана, що сім’я дитини знає про мою присутність і мої цілі. Мені необхідно пересвідчитися: вони справді не проти того, щоб я розповіла історію їхньої дитини. Якщо такої згоди немає, я поважаю цю думку і не фотографую. Намагаюся розповідати невідомі історії і не йти туди, де вже працює більшість журналістів. Також проводжу багато часу з героями фотозйомки, спілкуюся з ними. Дуже часто люди дзвонять мені й самі просять приїхати, сфотографувати щось. Так було в Кашмірі, минули роки після мого від’їзду звідти, а я отримувала листи від жителів – вони просили мене повернутися. Думаю, яку б історію я не розповідала, я маю завоювати довіру людей, поважати їх.

Як визначити ту межу, коли фотограф уже не має права знімати людське горе?

Звісно, є моменти, коли не можна фотографувати людські страждання. І відверто кажучи, я думаю, всі знімки потрібно робити з величезним співчуттям. Я нещодавно повернулася з суддівства World Press Photo, й одна річ мене просто вразила. Багато з фотографій, які не перемогли, демонстрували неповагу і відсутність співчуття до героїв знімків. Ви самі це побачите, якщо поглянете на ті фото. Ви можете помітити ненависть в очах людей на фотографіях. Дуже важливо знати, коли треба робити знімок, а коли краще опустити фотокамеру. В цьому допомагає спілкування і, знову ж таки, співчуття.

Чи можете навести приклад зі свого досвіду, коли ви були у складній ситуації такого штибу?

Бувають випадки, коли я не фотографую, навіть якщо бачу – це міг би бути надзвичайно сильний кадр. Просто через те, що люди просять не фотографувати. Також я завжди замислююсь, як мій фотоапарат може вплинути на людей. Наприклад, одного разу мене попросили сфотографувати хлопчика, який втратив руку після нападу лева – він чудом вижив. У тому селищі всі дражнили хлопця, він почувався надзвичайно присоромленим через свою страшну травму. Я бачила, це буде дуже болісно для хлопчика, якщо ще й я почну звертати увагу на нього. Тому я попросила всіх дітей підійти і позувати для фотографії, я постаралася зробити так, щоби хлопчик зрозумів: я не роблю акцент на його трагедії і не виділяю його з-поміж інших. Думаю, це важливо – завжди ставити себе на місце того, кого фотографуєш.

Які особливості роботи з дітьми в зоні воєнних конфліктів, як вони реагують на фотографа?

Це прозвучить як штамп, але діти справді дають мені надію на краще життя. Десять років тому, майже в ці самі дні (27 лютого), був спалах насильства в Індії, в Гуджараті. Тисячі було вбито фанатиками, які кидали мечі та ножі. Десятки тисяч залишилися безпритульними. Мені справді хотілося покинути цю професію після того як я стала свідком такої невимовної й жахливої жорстокості. Моє серце щемило, й хотілося одного – втекти з цієї Індії.

Під час заворушень я фотографувала мусульманських дівчат у таборі для переселених громадян. Вони були просто чудові і сповнені радості, незважаючи на жахливі обставини. Діти прекрасні в тому, що вони пристосовуються до будь-якої ситуації. Вони допомагають мені побачити красу в найбільш трагічних ситуаціях. Це трапляється завжди, де б я не подорожувала.


Гуджарат, Індія, 2002 / Фото із сайту Амі Вітале

Амі Вітале – американська фотожурналістка, яка працювала у більш як 80 країнах і була свідком громадянських конфліктів, насильства та жорстокості. Її роботи було презентовано в музеях по всьому світу й опубліковано в міжнародних журналах, зокрема в National Geographic, Adventure, Geo, Newsweek, Time, Smithsonian. Фотографії Амі Вітале здобули нагороду World Press Photos, нагороду Lowell Thomas у журналістиці, Daniel Pearl Award за «неперевершене репортування», вона стала фотографом року за версією Національної асоціації фоторепортерів у 2003 році.


Дякуємо Mironova-Gallery за допомогу в підготовці інтерв’ю.

Під час обстрілу Хомса загинули двоє західних журналістів

Джерело: ВВС Україна

Мері Колвін та Ремі Очлік загинули від обстрілу медіацентру, облаштованого опозиційними активістами

Двоє західних журналістів загинули в сирійському місті Хомс від вибуху снарядів, які потрапили в будинок, кажуть опозиційні активісти.


У Франції назвали імена вбитих – Мері Колвін, американська кореспондентка газети Sunday Times, та Ремі Очлік, французький фотограф.


Від снарядів, які влучили в тимчасово обладнаний медіацентр у районі Баба Амр, загинули ще кілька людей.
Сили безпеки вже понад два тижні тримають в облозі захоплені опозицією райони. За цей час було вбито сотні людей.


Активісти кажуть, що в четвер загинули понад 40 осіб, серед яких Рамі аль-Саєд. Цей чоловік наживо транслював відео з Хомса, яке використовували ЗМІ з усього світу.


Під час обстрілу району Баба Амр пана Саєда смертельно поранило шрапнеллю.


"Червоний хрест" закликав уряд і повстанців домовитися про призупинення вогню на добу, щоб доставити до найбільш постраждалих районів медичну допомогу. Однак поки що немає жодних ознак того, що до цього прохання прислухаються.

"Безжалісне бомбардування"

За повідомленнями, у середу вранці двоє західних журналістів перебували в будинку в Баба Амр, який активісти використовували як медіацентр. Саме тоді в приміщення влучив снаряд.


Свідки кажуть, що коли люди почали тікати, подвір'я будівлі обстрілювали ракетами.


Принаймні ще трьох іноземних журналістів поранено, твердять активісти.


У вівторок кореспондентка Sunday Times Мері Колвін розповіла BBC, що бомбардування Баба Амр було "безжалісним".


"У Баба Амр перебуває 28 тисяч людей, - сказала вона. – Сирійці не хочуть випускати їх і обстрілюють усі райони з мирними жителями".


"Тут є Вільна сирійська армія. Вони дуже, дуже слабо озброєні. Люди бояться, що вони відступлять, – додала журналістка. – На цивільні районі цього міста сиплеться град зі снарядів, ракет і танкового вогню".


Після того, як минулого березня почалося повстання проти президента Башара Асада, майже всім західним журналістам заборонили працювати в Сирії. Однак вони дедалі частіше, ризикуючи життям, за допомогою активістів таємно проникають у країну, щоб вести репортажі з гарячих точок.


Минулого місяця у Хомсі вбили французьку тележурналістку Жіль Жак'є, поїздку якої організував уряд.

Рівненському журналісту Володимиру Попику необхідна допомога

Джерело: Рівненські новини

Наш колега Володимир Попик потрапив в страшну ДТП, внаслідок якої у нього загинула дружина, а він сам у тяжкому стані з численними травмами був госпіталізований до лікарні.

Нині Володимиру зробили вже другу операцію. На лікування йде дуже багато грошей, тому всіх небайдужих закликаємо допомогти коштами Володимиру.

Номер розрахункового рахунку для допомоги: Приватбанк, № 5457092026474050, отримувач Попик Сергій Володимирович (брат Володимира).